Знайти сили рухатися далі: як релокована на Закарпаття «Рада жінок Донеччини» допомагає переселенкам ставати підприємицями
-
-
>
-
>
-
>
2074
У кожної жінки, яка через російське вторгнення в Україну змушена була покинути свою домівку та переїхати у безпечне місце, – своя історія. Втрата близьких, житла, майна та спокою залишила сумний відбиток у серцях та пам’яті.
Згідно зі статистичними даними, від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну в Закарпатську область приїхали близько 600 тисяч вимушених переселенців. Більша частина з них – це жінки та діти.
За два роки війни дехто все ж прийняв рішення повернутися до своїх домівок, однак більшість вимушено переселених через втрату майна чи з інших міркувань вирішили залишитися на Закарпатті, якщо не назавжди, то хоча б до закінчення війни.
З тих же причин на Закарпаття релокувалося чимало бізнесу та громадських організацій. Одна з них – це «Рада жінок Донеччини», команді якої довелося тікати з Маріуполя.
Громадська організація «Рада жінок Донеччини» розпочала свою діяльність у 2015 році. Тоді до Маріуполя прибули вимушені переселенці з Донецької та Луганської областей, і організація вважала за необхідне надати цим жінкам, внутрішньо переміщеним особам, відчуття безпеки та власної цінності.
Шелтер для жінок, що стикнулися з домашнім насильством, мобільні бригади з надання соціально-психологічної допомоги, тренінги та багато іншого – це лише частина заходів, спрямованих на підтримку. Кожна жінка має право на безпеку та гідне життя, вважають в організації.
Втілювати свої плани у життя команді громадської організації допомагали закордонні партнери: програма розвитку ООН (ПРООН), структура ООН з питань гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок (ООН Жінки), Фонд ООН у галузі народонаселення (UNFPA) і Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО).
24 лютого команда «Ради жінок Донеччини» мусила рятуватися, як і сотні тисяч жителів сходу. Виконавча директорка ГО Юлія Пруднікова розповідає, що частина їхньої команди наразі працює у Києві, а інша допомагає жінкам саме у Мукачеві та районі. А загалом, ніхто й подумати не міг, що Маріуполь не встоїть перед навалою орків.
«24 лютого мене розбудив телефонний дзвінок. То був мій чоловік і саме він повідомив нам про те, що почалася війна. Було гучно та страшно та ми сподівалися, що залишатися у місті все ж буде більш-менш безпечно. Спочатку ми переїхали до моїх батьків у центр міста, а згодом, коли на нас почали скидати авіабомби, нам довелося спуститися до підвалу», – розповідає Юлія.
Так тривало до березня. Та коли у місті зникли зв’язок, світло та вода, а місцеві опинилися у «інформаційній бульбашці», люди усе частіше почали приймати рішення – їхати з міста. Через російські блок-пости, під звуки вибухів та літаків над головою маріупольці покидали своє рідне місто.
Відновлення роботи «Ради жінок Донеччини на Закарпатті
Хоч в Україні й почалася війна, кажуть в організації, але перед своїми закордонними партнерами та донорами команда «Ради жінок Донеччини» повинна була звітувати. Ця вимушена необхідність спонукала команду, як в Києві, так і у Мукачеві, відновити свою діяльність.
«Ми вдячні громаді Мукачева за те, що допомогли нам відновитися і розпочати свою діяльність на новому місці. Нам зрозуміло, як це починати життя з нуля, без налагодження контактів, друзів і партнерів. Але зараз ми маємо сили допомогти іншим, поділитися своїм досвідом та залучити команду експертів, здатних надати фахову допомогу. Спочатку ми спрямували сили на екстрену допомогу жінкам, які були вимушені покинути домівки й шукати прихисток на Закарпатті. Ми допомагали їм шукати житло, консультували з різного роду питань, надавали гуманітарну і психологічну підтримку. Та зараз ми хочемо дати цим жінкам знання і навички для того, щоб вони могли рухатися далі. Знайти в собі сили розпочати власну справу, або наважитися на кар’єрні зміни», – зазначає виконавча директорка Юлія Пруднікова.
Жінки змирилися з тим, що їхнє перебування на Закарпатті розтягнеться не на місяць чи два, а на значно довший термін. Тому виникла необхідність визначитися з подальшими кроками: шукати роботу чи почати власну справу.
Тож команда організації вирішила впровадити у життя програму щодо формування життєвих навичок, необхідних для того, щоб отримати роботу. Жінок вчили правильно готуватись до співбесіди та влаштовували тренінги направлені на успішне працевлаштування.
«Наприкінці 2023 року наша команда організувала тренінг «Business Skills». Це були чотири дні, за які жінки з тренерами встигли опрацювати бізнес-план, розробити його, окреслити ресурси, розрахувати можливі ризики і їх мінімізувати. А головне – визначитися, чи хочуть вони все ж таки бути підприємицями й подати цей бізнес-план до фінансування. Наша програма передбачала невелику фінансову підтримку, яку можна було витратити на придбання матеріалів та необхідних інструментів», – каже Юлія Пруднікова.
На проєкт «Business Skills» зареєструвалось близько 60 жінок. Серед них не тільки вимушено переселені, а й місцеві. З кожною учасницею проєкту додатково працювала кейс-менеджерка та кар’єрна консультантка.
Після написання бізнес-планів, конкурсна комісія, яка складалася не тільки з представників організації, але й з донорів, обирала переможців. Більша частина жінок отримали кошти, аби розпочати власну справу.
Усім переказали однакову суму для старту, близько 25 тисяч гривень. І хоча кошти, на перший погляд, невеликі, для «бізнес-початківців» вони стали єдиною можливістю розпочати свою справу.
Бренд «Країна Лимолька» народжений на Закарпатті
Інна Клебча з Краматорська – зараз справжня бізнеследі та має невеличке виробництво з виготовлення варення під назвою «Країна Лимолька».
Вона з початком війни приїхала зі своєю мамою до Мукачева, знайшла роботу касиркою в магазині, винайняла квартиру, але весь час відчувала потребу у додатковій реалізації.
Дізнавшись про «Раду жінок Донеччини» та їхню програму з побудови власного бізнесу, вирішила неодмінно взяти участь. Її проєкт – виробництво варення з овочів та фруктів Закарпаття. Інна вірить, що простий лимон може бути кращим варіантом для здоров'я, ніж пігулки. Так народилася назва її виробництва – «Країна Лимолька».
«Я почала експериментувати з різними рецептами, варячи варення на основі лимона, лимонне варення та різні інші комбінації, з мандарином, апельсином, імбиром, грушею та яблуком. Ці цитрусові варення виявилися дуже смачними! Чому варення? Мені просто подобається його готувати. А мої діти обожнюють абрикосове та полуничне варення. Це мене надихнуло розпочати власний бізнес – варити варення для дітей», – розповідає жінка.
Спочатку Інна почала пропонувати свою продукцію знайомим в Мукачеві. Потім подала оголошення в соціальних мережах, і відгуків було дуже багато. Завдяки цьому виробництву вона познайомилася з багатьма людьми. Серед них були й такі, що купували в жінки, аби підтримати її бізнес. Згодом ставали палкими прихильниками її варення!
«Я також відправляю своє варення дітям. Мій зять жартома сказав, що з такою тещею не пропадеш. І я не планую зупинятися – у планах розширення асортименту. Я хочу варити не тільки варення, але й робити смаколики без цукру для дітей та дорослих, які дбають про своє здоров’я», – зізнається Інна Клебча.
Жінка дуже вдячна організаторам проєкту «Business Skills». Якби не гроші гранту, каже, не було б можливості купити все необхідне для мікробізнесу. Адже родина приїхала на Закарпаття з двома валізами, а живе тут вже два роки.
Релокований бізнес косметологині з Одеси
Наталія Чіпко з Одеси ділиться своєю історією про пошук життєвого балансу та пристрасть до улюбленої справи. Після переїзду до Мукачева, вона продовжувала жити між двома містами, регулярно повертаючись до Одеси через роботу та вірних клієнтів. Ці поїздки були виснажливими, але водночас наповнені відчуттям рідного і знайомого.
Наталія активно волонтерила у Мукачеві та навіть не думала про власний б’юті-кабінет. Виготовляла перископи, плела сітки та допомагала у прибиранні міста разом з ініціативними мешканцями Мукачева.
Знайомство з «Радою жінок Донеччини» відкрило для жінки нові перспективи. На одному з тренінгів її запитали, чому вона не працює косметологинею у Мукачеві, на що Наталія відповіла, що волонтерить і не має часу.
Обговорення з психологом про особисте життя та переживання допомогли їй побачити ситуацію під іншим кутом. Їй порадили сконцентруватися на роботі тут, аби зменшити витрати енергії та ресурсів. Наталія зрозуміла, аби досягти бажаного, їй доведеться ще більше вийти із зони комфорту.
«У мене з’явився синдром відмінниці, коли я занурилася у написання бізнес-плану. Ночі без сну та наполеглива праця. Я вірила в себе та свої здібності, знаючи, що маю чим поділитися з іншими. Я провела опитування серед знайомих, щоб зрозуміти, наскільки моя діяльність могла б бути затребуваною. Результати підтвердили, що я на правильному шляху. Фінансові обмеження стали головною перешкодою, адже я не могла собі дозволити транспортувати обладнання з Одеси чи закупити нове у Мукачеві», – каже Наталія Чіпко.
Жінка докладала максимум зусиль, аби скласти досконалий бізнес-план. Постійно контактувала з тренерами та виправляла помилки, використовувала усі можливі ресурси, щоб максимально реалізувати свій потенціал.
«Мені здається, що в мене був напевно один з найскладніших кошторисів, оскільки я мала до 40 необхідних позицій у списку. Завдяки грантовим коштам я маю можливість працювати з повним асортиментом послуг, що дозволить мені швидше досягти фінансової стабільності. Якби я починала з нуля, як це було в Одесі, я б обмежилася лише масками й масажами. Та зараз я можу проводити, окрім того, ще й чистки, воскову епіляцію, взагалі надавати широкий комплекс косметологічних процедур», – зазначає Наталія.
Окрім того, розповідає Наталія, помітила, що людям з інвалідністю, мамам з маленькими дітьми, вагітним жінкам чи людям літнього віку буває важко скористатися косметологічними процедурами. Тому жінка будує свою роботу так, аби в її кабінеті було зручно кожному, адже всім хочеться бути гарними, доглянутими, зі здоровою шкірою, незалежно від життєвих обставин.
Мрія про маленьку крамничку Тетяни з Бахмута
Тетяна Бондаренко родом з Бахмута, переїхала у Мукачево в березні 2022 року, через місяць після початку повномасштабного вторгнення. 20 років жінка пропрацювала на залізниці, любила своє життя там та навіть подумати не могла, що їхній родині доведеться тікати з рідного міста і врешті залишитися ні з чим.
«У Бахмуті ми втратили все. Моя сім’я – це я, мій син і моя мама, пенсіонерка. У нас було дві квартири: моя двокімнатна, придбана для сина, та квартира моєї мами. Все це майно ми втратили. Спочатку наш будинок розграбували, а згодом обстріляли. Одна квартира згоріла і стала непридатною для життя, адже половина будинку була зруйнована. Будинок моєї мами також повністю знищений. Про дачу я навіть не знаю, що з нею сталося», – розповідає жінка.
По приїзду у Мукачево, розповідає жінка, не намагалися відразу шукати роботу, адже сподівались, що війна швидко закінчиться і вони повернуться додому. Та з часом жінці все ж довелося влаштуватися продавчинею у магазин.
Про «Раду жінок Донеччини» жінки дізналася через Facebook. Та не зважаючи на те, що відвідувати тренінги в жінки не було часу, проєкт «Business Skills» її дуже зацікавив. Тетяна подала заявку, написала бізнес-план та отримала кошти на власну справу.
«Я одразу зробила перші закупи. Усі гроші освоїла буквально за якихось пів години. У Бахмуті моїм хобі було виготовлення сумочок, які я спочатку робила для себе та знайомих. Згодом знайомі моїх знайомих також почали замовляти та цікавитися моїми виробами. Це хобі перетворилося на бізнес-ідею – виготовлення жіночих сумок. Хоча я не дуже вмію шити, в'язання – це моє. Я пішла на тренінг, щоб отримати знання та по можливості фінансову підтримку, адже у мене вже була сторінка в Instagram, але бракувало бізнес-ідей та плану для розвитку. Я думала так, що не зважаючи на те чи дадуть мені кошти, я вже матиму готовий бізнес-план. В результаті я отримала і те, й інше», – радіє жінка.
Яким буде її подальше життя, Наталія поки не знає, але зізнається, що Мукачево нагадує їй рідний Бахмут. І якби вона мала змогу купити собі тут житло, то неодмінно б залишилася.
«А ще я мрію відкрити невеличку крамничку у центрі міста, де я б могла продавати свої вироби, а також нитки для в'язання, макраме та інші матеріали. Спілкуватись з людьми й паралельно виготовляти щось нове. Приймати індивідуальні замовлення, а також пропонувати товари, які подобаються мені, у надії, що вони сподобаються й іншим. Мені хочеться створити свій затишний куточок у цьому чудовому місті», – підсумовує Тетяна Бондаренко.
Історії цих людей, які попри усі труднощі, знайшли в собі силу почати нове життя, можуть стати чудовим прикладом для тих, хто вже втратив надію. Адже, як би складно не було, а адаптуватися до нових обставин – можливо. Їхній досвід підтверджує, що зміни можуть бути й позитивними, навіть якщо починаються з великих випробувань.
***
Ми створили цей матеріал як учасник Мережі «Вікно Відновлення». Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.
