Тюльпани для Нього: у Мукачеві цвіте алея, висаджена в пам’ять про захисника Романа Жука

23 Квітня 2023, 18:30
У Мукачеві цвіте алея, висаджена в пам’ять про мукачівця Романа Жука 13529
У Мукачеві цвіте алея, висаджена в пам’ять про мукачівця Романа Жука

Кохання зруйнувала війна. Мукачівці Олена та Роман Жуки будували плани на майбутнє, мріяли разом зустріти старість. Та Роман загинув, боронячи Україну від російських окупантів, а у Мукачеві в пам'ять про нього з'явилася Алея тюльпанів.

13 тисяч цибулин на площі Тараса Шевченка, біля Мукачівського державного університету, висадили минулого року. Для Лени та Роми тюльпан став символом сильного духом, щасливого, яскравого, але короткого життя… Та вони прожили його так, що жінка згідна була б усе повторити.

«Рома завжди любив тюльпани. Але особливими вони стали для нас навесні 2022 року. Він дуже часто присилав мені світлини та відео з фронту саме з цими квітами і підписом «Усі для тебе, Кохана!». Якось, я поралась на кухні, як під'їхав наш знайомий таксист і простягає мені букет тюльпанів. Я розплакалась перед ним. А він спитав: «У вас день народження?». «Краще б замість тюльпанів був Він», – відповіла я і більше не змогла промовити й слова», – пригадує Олена.

Роман Жук
Роман Жук

Саме тюльпани попросила принести й на похорон коханого.

«Коли була підготовка до «Дня До Побачення», я розуміла, що люди можуть нести різні вінки, в тому числі й пластикові. А я цього дуже не хотіла. Тоді попросила про живі квіти, тюльпани або їх цибулинки. Мені захотілось посадити їх багато для свого Коханого. Так народилася Алея з 13 000 тюльпанів для Романа Жука перед Мукачівським державним університетом – місцем, де зародилось наше кохання», – розповідає Лена Жук. 

Лена Жук
Лена Жук

Вже навесні на цьому місці розквітне Алея тюльпанів
Вже навесні на цьому місці розквітне Алея тюльпанів

Алея тюльпанів
Алея тюльпанів

Перша зустріч та початок історії родини Жук

«Наша перша зустріч відбулася 1 вересня 2004 року. Ми обоє були студентами першого потоку факультету туризму Мукачівського державного університету. Я запам'ятала Його сміх. Він вже тоді змушував мене всміхатись і продовжує робити це й надалі… Правда, зараз часто цей сміх крізь сльози», – пригадує жінка.

З весни 2005 року молоді люди вже були у стосунках. Вони мали активні студентські роки: допомагали в організації представлення закарпатських санаторіїв на міжнародних туристичних виставках у столиці, спільно з батьком Романа організовували туристичний рафтинг «По Тисі разом!», займались рекламною фото- та відеозйомкою для локальних закладів розміщення, працювали з системою бронювання та просування закарпатських готелів. 

Старалися одразу застосовувати отримані теоретичні знання на практиці та вже тоді популяризували рідний край.

По завершенню навчання, 13 червня 2009 року, вони одружились. Цю дату ще навесні 2005 року обрав Роман. Олена не заперечувала.

Щоб не воювали сини

Жінка розповідає, що Роман рвався на фронт з 2014 року. Але тоді син Серафим, якому зараз одинадцять, був ще зовсім маленький, а згодом під серцем жінки оселився і Устим. Хлопцю зараз сім років. Це зупинило Романа.

«А потім трапилось 24 лютого 2022 року. У перший тиждень Він дуже багато допомагав мені в розселенні та організації побуту людей, що тікали від обстрілів російських ракет. Паралельно допомагав у волонтерських штабах, купував та привозив продукти, одяг, облаштовував укриття. Але, повертаючись ввечері, щораз дивився на мене із запитанням «тепер відпустиш?». 

Всього лиш тиждень протрималась я зі своїми вмовляннями. А потім зрозуміла, що була по справжньому щасливою, бо поруч мене справжній Чоловік. Ми мали довгу розмову, я плакала, бо розуміла, що не маю права перечити Його твердому рішенню. Не хочу, щоб Він жив поруч зі мною і почувався не ок. 

«Лєна, ми мусимо покласти цьому край, бо вони полізуть знову!», «Це триває вже вісім років, я не хочу, щоб мої сини воювали!», «Я сильно тебе кохаю і знаю, що ти мене теж. Тому прошу відпустити, бо я не зможу дивитися в очі своїм дітям…», – згадує їх розмови Олена. 

3 березня Роман вже був у військоматі, де виявив бажання записатись до лав тероборони, оскільки не служив до цього. Однак, через брак місць чоловіку відмовили. Запропонували приєднатися долав Збройних сил України. 

4 березня вже з речами Роман був у військовій частині, а 7 числа їх відправили на Запорізький напрямок. Дружина дізналась про відправку, коли Роман вже був у потязі. 

«Я встигла приїхати на перон. Пам’ятаю, як праворуч стояв їхній потяг, ліворуч проїздив «товарняк», а ми бігли назустріч один одному. Якби ж я тоді знала, що це наша остання зустріч, останні обійми… Довгий час ми не могли почути один одного. Мали змогу тільки пересилати коротенькі повідомлення. Знаю, що багато жінок, чоловіки яких на фронті, не мають і такої розкоші. І це дуже болить нам усім», – розповідає жінка.

Через поганий зв'язок довго не вдавалося нормального поговорити.

«Десь днів за десять, а то й за два тижні, я отримала від Нього перший відеодзвінок. Ми дивились один на одного і просто мовчали. Довго мовчали… Здавалось, якийсь комок застряг у горлі й не можна вимовити й слова. Розглядала кожну нову зморшку, зазирала у втомлені очі, пробігала поглядом такі знайомі вуста… Відчувала, що з тим першим словом просто вибухну градом сліз. Бо по той бік екрана – Той, Кого я сильно кохаю. І бачу, як сильно Він змінився всього за пів місяця. 

Далі я щораз дужче чекала Його дзвінка. Я знала, що вони майже не мають часу на сон. Багато працюють і вдень, і вночі. Тому боялась потривожити своїм повідомленням», – ділиться спогадами Лена Жук. 

Наступні три місяці були дуже складними, додає жінка. Дітей вдалося відправити за кордон, а Олені дуже хотілось поїхати до коханого Романа. 

«Ми з кумами, друзями, знайомими і незнайомими людьми придбали для них три позашляховики. Усі в різний час. І кожного разу, коли машина їхала на Схід, була проблема знайти водія. Я щоразу просилась бути тим водієм, але Він не дозволяв», – пригадує жінка.

Остання розмова

Якось Роман розповів, що в селі, де вони перебували, дуже багато тварин. Їх залишили господарі, їм не було чого їсти. Казав, що дуже важко спостерігати за тим, як вони страждають. За можливості військові привозили таким тваринам свою їжу, щоб хоч якось їх підтримувати. 

Тоді Олена взялася шукати корм. Дала запити в соцмережах, і вже незабаром волонтери завантажили повне авто харчів для тварин.

«Я знову спробувала попроситись сісти за кермо в якості водія. Ми вже сильно скучили один за одним. Хотілось просто доторкнутись, обійняти, побути поруч. Він знав, що зі Львова до них їхатиме мікроавтобус з необхідними речами і дозволив мені поїхати у супроводі львівських волонтерів», – розповідає дружина.

Виїзд було узгоджено на вихідні 28-29 травня. Аж раптом 22 травня Роман вніс у календар відмітку про 26 травня – день народження спільного знайомого. 

«Я побачила число «26» і сама не знаю чому, зрозуміла, що за будь-яких обставин я маю бути в Запоріжжі в цей день. Я передзвонила усім, хто був задіяний в поїздці та вмовила усіх виїхати раніше. У львів’ян не виходило. Тому я з подругою доїхала 25 травня до Вінниці, а там вже дочекалась їх й вранці спільно рушили далі», – розказує Олена.

Вранці 26 травня Роман зателефонував, і обоє були дуже щасливі, що через кілька годин нарешті побачаться.

«Наш дзвінок перервав сильний обстріл росіян. Він перепросив і сказав, що вимушений спуститись в укриття. Через кілька хвилин я сіла за кермо і рушила в дорогу. Рома рушив теж… Тільки не до мене, а щоб рятувати поранених. Під час його поїздки поруч з авто розірвався снаряд рашистської артилерії… Я не встигла на кілька годин...», – згадує жінка.

Сказати дітям

«Комендантська година в чужому місті, в чужій квартирі… Виє сирена і я вию разом із нею від несправедливості цього світу… Відчуваю Його присутність і не хочу ранити своїм болем… Плачу і прошу вибачення за сльози… «Кохасю, я хочу бачити, як ти всміхаєшся!», – писав Він. І я пробую це робити крізь біль.

Діти… Вони були так далеко від нас в ту мить. І мене усі відмовляли привозити їх на прощання. Але я знала, що маю про все їм повідомити особисто, тримаючи за руку, дивлячись в очі, відчуваючи… Мене сильно трясло увесь день. Я не знала як підібрати слова. А потім спробувала довіритись Йому і попросила допомоги. 

Сім
Сім

Щойно увійшовши до хати, Устимко спитав: «Мам, знаєш, яке моє улюблене число?». «Яке?», – запитала я. «4! Бо нас у сім’ї четверо», – щасливо вигукнув він.

Для Серафима я ароматизувала кімнату Татковим парфумом. Рома любив і дітей ним попшикати. Вони почувались одразу дорослими. Потім поклала в кімнату Таткове фото і нашого найбільшого Татка-Бедрика, улюблену іграшку. Коли ми вмостились до ліжечка, то діти самі сказали: «Татко скрізь!». З цих слів і розпочалась розмова…», – ділиться Олена.

Сім
Сім

Роман досі живий у серцях та спільних проєктах 

Лена бажає, аби Алея тюльпанів асоціювалася у мукачівців та гостей міста з великим коханням. Розповідає, що під час останнього приїзду до Мукачева побачила, як поруч квітів за руку прогулювалися закохані. Це надзвичайно розчулило, адже саме цього вона і прагнула, висаджуючи тюльпани. Аби там панувала любов. 

За життя разом Олена та Роман створили чимало різних проєктів, які об’єднала любов до природи. 

«Ми обоє мали босоноге дитинство в гірському селі у бабусі. Я – на Львівщині, Роман – на Закарпатті. Певно, це вкорінило в нас таку сильну любов до природи. А ще – спогади, якими ліси та ріки були в нашому дитинстві, й біль від того, якими ми передаємо їх своїм дітям», – каже жінка.

З любові до Карпат народилися кілька спільних проєктів:

POVNA BANKA – майстерня солодких спогадів – соціально-екологічний фуд-стартап, де «закорковували смак» Карпатських гір у скло та крафт, готуючи авторські варення та чаї. Наразі, цю справу Олена вимушено поставили на паузу, бо спогади надто солодкі й надто гіркі водночас…

«ЛІС». Подружжя прагнуло садити ліси і дарувати таку можливість кожному, хто захоче доторкнутись до цієї справи. Зараз поблизу Обави зростає невеликий ліс із тисячі поки ще маленьких сосен, посаджений ними у 2021 році. Це вже особливе місце сили, куди сім'я приходитиме, щоб згадати Тата.

CHYSTO.DE?! – екологічна ініціатива з порятунку Вільшанського водосховища. Роман бував там раніше і дуже хотів, щоб і дружина побачила «Закарпатське море». Однак коли туди потрапили, то відчуття були двоякими: з одного боку – неймовірне водне плесо, жовтогарячі Карпатські гори любувались у ньому наче в дзеркалі; а з іншого – тонни відходів людської байдужості, що рясно встеляли усі береги по периметру водойми. 

Олена спільно з командою громадської організації «Чисто.Де» та величезною екородиною CHYSTO.DE?! рухаються щодня впевненіше, бо ініціатива стала мрією сотень небайдужих. У 2022 році активно співпрацювали з науковцями ГО «Українська Природоохоронна Група», «Дунайсько-Карпатська програма», «Екологія.Право.Людина» і на тій території вдалося створити ландшафтний заказник місцевого значення «Берег Закарпатського моря».

Роман та Лена Жуки
Роман та Лена Жуки

Екологічна боротьба у пам'ять про Романа

Роман мріяв, аби «Закарпатське море» було вільним від сміття та мало такий природоохоронний статус, щоб ще не одне покоління українців змогли приїхати на цей берег, торкнутися його краси, відчути його силу та віднайти внутрішню гармонію.

На екопікніки-прибирання від CHYSTO.DE?! приїздили люди з Києва, Львова, Чернівців, Франківська, Луцька, Харкова, Черкас, Вінниці, Одеси, Словаччини, Німеччини і, звісно, з різних куточків Закарпаття. Чимало батьків прибирали тут сміття з дітками різного віку. Були й такі, що клали немовлят до слінга і сортували нарівні з усіма. 

«Багато наших прибиральчан (найсвідоміші люди країни, що їдуть далеко, щоб прибрати чуже сміття. Слово вигадав Роман Жук – авт.) зараз тримають кордони країни зі зброєю в руках, пишуть нам «не здавайтесь, бо ви – наш тил, і ви нас мотивуєте». 

За 2022 рік на екопікніках побували сотні людей, які були вимушені покинути свої домівки через війну. Усі вони прибирали українську землю, попри те, що вона не біля їхнього дому. Усі вони прибирали її, бо вона українська і належить українському народу! Кожен з нас має право на «Берег Закарпатського моря», а Роман Жук має право на те, щоб ми усі разом здійснили Його мрію про те, що і Його діти вільно гулятимуть колись цим берегом зі своїми дітьми, бо Він віддав за нас найдорожче – життя.

Роман Жук назавжди в моєму серці й скільки вистачить сил, стільки творитиму в пам'ять про Нього», – висловлюється Лєна Жук. 

Роман та Лена Жуки
Роман та Лена Жуки

У пошуках спокою

Жінка зізнається, що просто хоче спокою, шукає його у різних країнах, тікає від болю, долі й самої себе… Вірить, що скоро вдихне-видихне і зможе хоч трохи впорядкувати своє життя. Зрозуміє, для чого їй ці випробування і навчиться з цим жити.

А ще, каже, виїхала і заради дітей, бо відчула, що всередині них живе великий страх втратити ще й маму. 

«Я зрозуміла це, коли в місті лунала повітряна тривога. Щоразу їхні хвилювання були не за себе, а за мене. Вони обкладали мене подушками й питали, чи ми точно у безпеці й, чи зі мною нічого не станеться. Це ранило нас усіх», – ділиться Олена.

Розповідає, що надокучала й надмірна увага. 

«Насправді, я щаслива, що ми маємо так багато друзів та знайомих. Але приходили й незнайомі люди з різними пакунками, продуктами. Кожен візит потребував багато енергії, якої у нас ставало все менше. В якийсь день діти попросили: «Мам, можна до нас ніхто не буде приходити». Тоді я зрозуміла, що нам потрібне місце, де нас ніхто не знайде. Де ми зможемо сам на сам пережити усе, що маємо пережити», – підсумовує Лена Жук. 

Роман та Лнна Жуки
Роман та Лена Жуки

Коментарі
28 Квітня 2023, 13:30
Нагороди здебільшого знаходять своїх героїв. Посмертно... https://www.facebook.com/1665395677/videos/897348514690350/
Коментар
20/07/2024 П'ятниця
19.07.2024