Ветеран закарпатського року Іван Бідзіля: «Гурт «STRESS» був нашим душевним станом»

Від вчителя економіки старших класів до ветерана року на Закарпатті, від гастролей по найбільших українських містах до зразкового сім’янина та бізнесмена… Творчий шлях митця Івана Бідзілі як артиста розпочався з відвідування репетиції місцевого рок-гурту в 1989 році й став не випадковим, адже завдяки його голосу та великій спільній праці колективу гурт «STRESS» став впізнаваним далеко за межами Закарпаття. 

Тепер їх називають ветеранами закарпатського року, бо з усіх існуючих в області гуртів зуміли найдовше протриматися на музичному полі, не змінюючи назви та учасників колективу. І хоча зараз музиканти взяли «творчу паузу», пам’ять про них залишиться в історії Свалявщини назавжди. 

Ми поспілкувалися з фронтменом «Стресу» та дізналися цікаві факти про його творчий шлях, участь в історичному музичному бенді, мистецькі пориви, перший рок-бар на Свалявщині та власний бізнес. Але про все по-порядку: 

Історія будь якого рок-гурту починається з чогось чи когось. Чия ідея заснування гурту «STRESS» та який рік став офіційним і знаковим у його житті?

– Все розпочалося у 1989 році. «Гурт «STRESS» початково був створений як некомерційний колектив. В ті часи, коли в середніх школах влада пропагувала на уроках заборону рок-музики, про комерційний успіх рок-гурту не могло бути і мови, але «STRESS» був нашим способом життя  із безмежною можливістю самовиражатися і за допомогою музики  відчувати й любити, протестувати й закликати. Іншими словами, «STRESS» – був нашим душевним станом. У склад гурту тоді входили Андрій Кеменяш, який вже більше 12 років проживає в Німеччині, Михайло Дулішкович – барабанщик, а також гітарист Олександр Кузьмович. Саме ця трійця була засновниками гурту «STRESS».

Розкажіть, як Ви потрапили до гурту?

– До складу групи я приєднався буквально через рік. Весь цей час я ходив на репетиції, прислуховувався і одного разу спробував заспівати, після чого хлопців сказали: «Ти будеш нашим вокалістом».

Чому саме «STRESS»? Багато стресували в житті?

– Ми стрес приймали не як поганий, а як хороший. Тому своєю музикою хотіли ввести слухача у хороший стрес. Думаю, нам це вдалося.

Переслуховуючи ваші композиції, увагу слухача привертає цікаве звучання. В ньому присутній класичний рок, естрада та навіть реггі. До якого жанру Ви особисто відносите свою творчість?

– Звучання нашого гурту відносили до класичного хард-року. На той момент ми слухали такі гурти як «Арія», «Чорна кава» і т.д. Нас виховала така музика, яка була нам дуже близькою. Вже у процесі  існування гурту звучання змінювалось під час аранжировок та репетицій. У нас було так, що пісню пише одна людина, а аранжировкою займається вся група. Тому і таке колоритне звучання, як ви кажете, бо кожен учасник вносив у пісню щось своє. 

Тексти для гурту звучали російською, українською мовами та на закарпатському діалекті. Яка з цих мов була вам найближчою?

– Коли ми починали писати музику в 1989 році, панувала російська мова, адже це був СССР. Вже у 1992 році ми переходили на українську мову. Спочатку було важко, але щоб брати участь у фестивалях, потрібно було виконувати музику українською. З того моменту і почалась українізація нашого гурту. Тепер щодо діалекту: ми завжди мріяли звучати на закарпатському діалекті, але з самого початку незалежності України ця мова не сприймалась слухачем всерйоз. Була тільки російська та українська. Закарпатська говірка на той час була «сільською мовою». Але коли ми почали перші треки записувати на нашому діалекті в Києві, то слухачі почали сприймати нас по-новому.

Який пісенний майданчик став проривом для вашого гурту?

– Найзнаковішим для нас став пісенний конкурс «Фрістайл» у 1992 році, який свого роду був кастингом для проходу на інший конкурс більш широкого значення під назвою «Ранкова зірка». Туди потрапити – це було щось нереальне. На Закарпатті ми пройшли, зайняли перше місце, але через відсутність спонсорської підтримки та фінансів так і не змогли потрапити на головну сцену «Ранкової Зірки». 

Скільки у вашого гурту альбомів та чи маєте в репертуарі хіти?

– За весь час існування гурту в нас вийшло два повноцінні альбоми: «Все попереду» та «Лем з тобов». Над першим альбомом робота тривала майже 10 років. Ми записували його в Ужгороді, Мукачеві, а закінчили запис у Львові на одному з телеканалів, де була власна студія звукозапису. Там і побачив світ наш перший диск. 

«Лем з тобов» – альбом, який вийшов 8 років тому. Допрацьовували його не повним складом. Награвали музику тут, а вже зводили його з клавішником та київськими музикантами у столиці, де останні просто виконували музичні партії, які напередодні були прописані нашим гуртом.

Щодо хітів то їх визначаємо однозначно не ми, а слухачі, і вони визначили, що хітом нашого гурту є пісня «Казка». Ця композиція була «на вухах» у всіх слухачів і всім вона сподобалась. Навіть теперішнє покоління, коли їм трапляється ця композиція в плеєрі, сприймає на ура. Коли ж чують, що ми – свалявський гурт, то взагалі в шоці. А ще коли їм показують в місті, що це ті хлопці з гурту, то просто не вірять (сміється – авт.)

Чи сприйняли вашу музику у нашому місті та чи підтримували вас містяни?

– Свалява завжди любила нашу музику та підтримувала нас. Не було тільки фінансової підтримки від спонсорів для подальшого розвитку гурту за межами області.

Згадайте свій перший виступ на сцені? Якими були враження, емоції та відчуття? 

– Перший виступ відбувся на кастингу «Фрістайл» в Ужгороді. До того концерту ми готувалися дуже довго, а нашою ціллю було взяти перемогу на відборі. 

Перше враження забути важко, коли ти раніше ніколи не виступав перед такою великою аудиторією, а тут ти виходиш на сцену і тебе зустрічає більше тисячі людей, які прийшли послухати не тільки твій гурт, а й багато інших. Страх, страх, а потім кайф.

Виходиш на сцену і вілразу перемикаєшся, а сама енергія залу тебе заряджає настільки, що неможливо передати. Слова тут зайві, потрібно спробувати (сміється – авт.). 

Якими були найцікавіші та найбільш трешові, наповнені незвичайними випадками концерти у вашій творчій діяльності?

– Відразу і не пригадаєш, це було дуже давно. Практично всі концерти були цікавими. А такого, щоб просто «жесть», не було. Напевно через те, що дуже ретельно готувались. 

Більшість розпаду гуртів стається через розбіжності в думках та поглядах. Як гадаєте, це міф чи правда? І чому розпався ваш гурт?

– Наш гурту не розпався, ми просто взяли «творчу паузу». Точніше життя нам зробило таку паузу. Спочатку хлопці пішли до армії, потім на заробітки, потім у кожного з них з’явилась своя сім’я, а коли ти займаєшся музикою, то повинен повністю їй віддатися. Наш гурт ніколи не приносив нам прибутку! Ми в нього лише вкладали всі ці роки. А сама група була для нас душею. 

Щодо розбіжностей то не погоджуся, у нас у гурті ніколи їх не було. Ми завжди намагалися знайти спільну мову. Суперечки були, звичайно, але не такі значні, щоб гурт припиняв своє існування. Якби такі розбіжності були, то ми б напевно нічого не зробили. 

Чи були спільні мрії у вашого колективу?

– Звичайно, були. Напевно, як і всі гурти, хотіли великих виступів, мати власний гастрольний автобус з логотипом, турне по Європі, розписаний графік концертів, де на тебе вже очікує сцена з налаштованим звуком, афіші по всьому місту і т.д. 

Про минуле і теперішнє: як змінилася музика вашого покоління та теперішнього, і кого з сучасних виконавців слухаєте наразі?

– Мені здається, сучасна молодь зараз набагато більше слухає хард-рок, ніж коли небудь. Раніше рок забороняли, тому цей жанр був «зажатий». У ті часи коли ми слухали таку музику, рок-гурти бойкотували на сценах просто через те, що ти граєш таку музику. Це була епоха попси. Наразі такого немає. 

Я переважно люблю слухати класику, а моїми улюбленими виконавцями є гурт Pantera (американський метал-гурт із Техасу). А щодо сучасних виконавців, то я їх всіх поважаю, особливо пишаюся гуртом «БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ». Вони мої знайомі. Коли ми тільки почали виступати, вони були молодшими від нас на 10 років, і ми їм десь допомагали виходити на рівень Закарпаття. Протоптували дорогу, так би мовити. Вони дуже правильно все зробили, що свого часу, вийшовши на рівень Закарпаття, кинули все і поїхали до Києва, де Сергій Танчинець (вокаліст) прожив багато років, створив новий бенд і вже «підтягнув» своїх хлопців з Мукачева. 

У 2014 році гурт «Без обмежень» виступав в Сваляві до 25-річчя створення вашого бенду. Як вдалося «затягнути» хлопців у наше місто?

– З Сергієм ми досить добре спілкуємось ще з тих часів. Тому, коли захотіли організувати концерт до 25-річчя заснування гурту, не задумуючись, покликали їх. Я зателефонував Сергію, той погодився. На той момент вони ще не були настільки популярними, хоча вже добряче були зайняті. Насправді для мене цей концерт виявився по-справжньому «жорстким» (сміється – авт.). Я сам взяв на себе організацію концерту від А до Я. А це, я вам скажу, дуже нелегка справа. Тодішнім спонсором концерту виступила компанія «Чернігівське», а допомагала в організаційних  моментах ГО «Сейшн». Коли я тільки почав організовувати цей концерт, ще не було Революції гідності, а коли вже виконав більшу частину роботи, розпочався Майдан. Всі мене відмовляли навкруги, казали: «не потрібно», «не на часі». Давати задньої я не хотів, оскільки спонсорські кошти вже були проплачені за певні послуги, а як потім з людьми говорити, коли вони запитають, чому не відбувся концерт? Тому «сказано-зроблено».

Перший рок-бар у Сваляві «Чорна тінь» для більшості творчих людей міста був закладом, де вони могли реалізувати себе на сцені, поспілкуватись з однодумцями і завжди знати: якщо я іду в «блек-шейд», то там завжди зустріну когось зі знайомих. Розкажіть ідею його створення, відгуки від містян, виступи відомих гуртів та чому переформатували його в піцерію?

– Я дуже хотів, щоб молодь розвивалася, щоб свалявчани бачили як грають інші й один від одного вчились. Коли відкрили «Чорну тінь» у 2012 році, було багато концертів. Виступали у нас як місцеві рок-гурти, так і відомі такі як «ТристаВісім» та дуже відомий словацький гурт «Rоzpor». Із Закарпаття практично всі починаючі гурти виступали на нашій сцені. То були три роки активного життя «Чорної тіні». Далі відвідування закладу зменшилось. На концерти, які  організовував, збиралось 20 людей, а ще коли до цього всього справа перестає приносити прибуток, розумієш, що починаєш працювати марно. Тому довелось переформатувати «Чорну тінь» у піцерію «Чікаго».

Чому саме піцерія, а не, скажімо, кав’ярня чи інший заклад із творчим нахилом?

– Одного разу я віддвідував якийсь заклад, не пам’ятаю точно де. Але це була піцерія у підвалі. І коли ти спускаєшся у підвал, а там піцерія «на дровах» і стоїть цей смачний аромат – воно інакше працює, ніж у відкритому приміщенні. Я загорівся цією ідеєю, власноруч змурував піч для піци, зробив повністю ремонт, змінив дизайн, меню і ось результат. 

У вас був попередній досвід ведення бізнесу? Взагалі цікаво, чим ви займались до того, як стали музикантом та бізнесменом. Можливо декілька слів про вашу освіту…

– Освіта у мене вища. Навчався стаціонарно в Довжанському вищому економічному коледжі, потім вступив  заочно у Львівську політехніку, де навчався на факультеті «Економіка підприємства». Після закінчення працював вчителем економіки у старших класах в одному з сіл на Свалявщині. Оскільки зарплата була маленькою, влаштувався працювати завідуючим складу в тодішньому магазині «Гратіс», а згодом спробував себе у ролі менеджера ринку збуту в компанії «Форнетті» по Західній Україні. Останнє, до речі, дуже мені допомогло в бізнесі, адже показало, що немає людини, з якою не можна домовитись про щось. 

Роздивляючись ваш заклад, увагу привертають картини. Коли відкрили у собі талант до малювання?

– У 2013 році я познайомився з професійними фарбами та лопаткою. Це не те, що звичайні акварельні фарби, скажу відверто (сміється – авт.). Я не вважаю себе художником. Мої картини – це пориви моєї душі. Це коли щось проходить через мене. Тому на моїх картинах відображена  біда, яка зі мною колись трапилась, мій біль, люди, які мене у певний період життя зрадили, і багато інших життєвих моментів. Вони для мене дуже цінні. Тому я їх нікому не продаю. 

Вже проводили мистецькі виставки своїх робіт?

– Ні. Мої роботи виставлені тут в закладі для загального огляду, будь-хто може прийти подивитися. Можливо, коли назбирається велика кількість робіт, то проведу свою виставку, а поки вона відкрита до ознайомлення у піцерії «Chicago».

На Вашу думку, творчим людям місце у Сваляві?

– Їм усюди місце. Повинна бути у Сваляві творча людина, як і в іншому будь-якому маленькому  місті чи селі. Просто в таких місцях їм набагато важче реалізувати себе. Тому в такої людини повинна бути підтримка, як зі сторони влади, так і вцілому. 

Чи не було бажання за стільки років відновити гурт «STRESS»?

– Виникало таке бажання, коли у 2018 році мені зателефонував наш клавішник та запропонував знову зібратися всіх колективом у ресторані «Полонина». Взяв в оренду цілий зал на другому поверсі, сказав: приходьте, репетируйте, згадуйте. Ми навіть прийшли було на дві-три репетиції, але це вже далеко не так, як було раніше. 

Свого часу Ви започаткували рок-рух у нашому місті й, свого роду, стали частиною історії громади. Дивлячись назад, які висновки зробили та чим би хотіли поділитися з нашими читачами?

– Потрібно творити, не зупинятися і не говорити собі «неможливо». Якщо ми у свій час щось зробили тоді, коли не було таких можливостей, як зараз, то тепер тим паче все реально. Для цього потрібно в місті організовувати концерти, фестивалі, щоб було де проявитись таланту. Проводити зустрічі між творчими людьми та дати їм повноцінний початок.

Як виявилось, зібрати хлопців зі «STRESS» в одному місті не так легко. Адже хтось із них на фронті, а дехто за кордоном. Ця стаття – коротенька історія бенду перед великим інтерв’ю зі всіма учасниками гурту, які зберуться вже у вересні спеціально для інтернет-видання Район.Свалява.  

Спілкувався: Анатолій Молнар